Тарас Махно: Партизанська війна у місті. Аргентинській варіант

Коментар з приводу: Дана стаття започатковує цикл пізнавальних матеріалів про партизанські та екстремістські угруповання латинської Америки. Як відомо латиноамериканським "герільєрос" належить честь розроблення концепції міської партизанської війни, не кажучи про тривалу історію конфліктів, де вони виявляли себе як умілі та досвідчені бійці. Висловлюю щиру вдячність Тарасові Махно за люб'язно надану інформацію.

1. Насамперед слід визначитися с дефініціями. Власне, де закінчуються «масові заворушення», і де починається «партизанська війна у місті» окреслити досить важко. Принаймні в Латинській Америці. Події грудня 2001 року розпочиналися як організовані місцевою опозицією «масові заворушення». Їхньою метою було – відправити у відставку тодішнє політичне керівництво цієї держави. Проте, саме 20 грудня 2001 року, коли в Аргентині було оголошено надзвичайний стан, події вийшли з-під контролю опозиції (точніше профспілок, чиї зверхники перебували на грошовому опозиційному утриманні). Почалася партизанська війна у місті.

2. Трохи треба зупинитися на тому, що власне спричинило аргентинській неспокій у 2001. Невдалі фінансові та господарчі експерименти, якими керував МВФ, призвели до майже повного колапсу економічної системи та зростанню зовнішнього боргу. Президент та міністр економіки, щирі неоліберали, вирішили погасити борг за рахунок народу. Було оголошено спочатку про замороження банківських вкладів фізичних осіб. Потім доларові вклади були перераховані у місцеву валюту (яка впродовж майже 10 років йшла до долару по відношенню один долар США - одне аргентинське песо). Відразу по перерахуванню, песо було девальвоване - за долар почали давати майже два песо. Аргентинців фактично обікрали. Країна вибухнула.

3. Аргентинську опозицію в 2001 році персоніфікували пероністи – послідовники аргентинського диктатора Хуана-Домінго Перона, об»єднані в так звану Партію справедливості. Це – колишні націонал-соціалісти, які поступово зазнали суто консервативних мутацій і переродилися на «захисників національного капіталу». Від націонал-соціалістичних часів лишився хіба що контроль за профспілками і партійний гімн. Щоб, українцям, було простіше уявити, що таке партія справедливості у 2001 і диктатура Перона у 1940-і роки, варто порівняти сучасний НУ-НС та ОУН часів Коновальця. Відмінність, приблизно, та ж сама.

4. До 20 грудня організовані профспілками та консерваторами «заворушення» нагадували туристичну забавку. «Заворушення» зводилися до нічних походів елітними кварталами аргентинської столиці. Обурені менеджери нижньої ланки, дрібні буржуа та домогосподарки під пильним наглядом профспілкових активістів десь о першій ночі починали збиратися під вікнами будинків, де мешкають високопосадовці, гупаючи у порожні каструлі. Ці нічні моби, отримали назву – cazerolazo (від іспанського слова cazerola - каструля ). Як бачимо, це радше нагадувало щось на кшталт помаранчевої псевдореволюції в Києві.

5. «Масові заворушення» переросли у «партизанську війну» через місцеву поліцію, а, точніше, через поліцейську розправу над двома беззбройними учасниками одного з cazerolazo. Двох хлопців поліціанти застрелили за неввічливий відгук про їхнє відомство. Ця подія – яка сталася 18 грудня 2001 року – радикалізувала по первах травоїдні «масові заворушення». На столичних околицях відбулися перші погроми супермаркетів та крамниць. 20 грудня уряд оголосив надзвичайний стан. Протестні акції вийшли з-під контролю опозиції та профспілок.

6. Також, доцільно було б зупинитися на іще одній місцевий особливості. На так званому «поясі смерті». Йдеться про своєрідне кільце з жебрацько-кримінальних кварталів довкола аргентинської столиці. Держава практично не контролює ситуації в цих кварталах. Влада в них належить де-факто кримінальним спільнотам. До того ж, цікавим, є той факт, що мешканці «поясу смерті» - автохтони. Індіанці та метиси. Мешканці Буенос-Айресу – нащадки білих прибульців з Європи. Від середини 1990-их років, аргентинські «нові ліві» почали вести роботу серед мешканців «поясу смерті». Їхньою метою було створення своєрідної людської мережі, здатної в разі потреби розпочати масові акції непокори, які можуть перерости у партизанську війну у місті. Під «новими лівими» саме в цьому випадку розуміються аргентинські анархісти – послідовники Бакуніна та Нестора Махна (до речі, достатньо відомого в Аргентині), які також використовують деякі елементи індіансько-реваншистської ідеологеми. Саме вони та створена ними «мережа» заступили перонистів і дрібну буржуазію.

7. 20 грудня неоліберальний уряд оголосив надзвичайний стан. Ввечері. На околицях аргентинської столиці саме в цей час почалися вже не поодинокі, а масові погроми супермаркетів, дрібних торгівельних закладів, банківських установ та поліцейських дільниць. Нападники робили наскоки, розбиваючи вікна та закидаючи пляшки із запальною сумішшю до середині приміщень. До початку наступного дня вони старанно уникали масштабних сутичок з поліцією.

8. Вранці 21 грудня, заколотники вирушили від околиць до центру міста. Вони пересувалися великими мобільними загонами, прориваючи поліцейські кордони . Поліцейських закидували камінням та пляшками з запальною сумішшю. Також, заколотники підпалювали усі банківські установи та магазини, які траплялись їм по дорозі. Головною метою їхнього наступу був президентський палац. Штурм розпочався приблизно об 11 годині ранку за місцевим часом. Штурм не був вдалим. Проти заколотників було задіяно поліцейську кінноту і поліцейський спецназ. Втім, президент всеодно був змушений залишити палац і на гелікоптері добиратися до заміської резиденції. Незважаючи на наявність стрілецької зброї, вилученої під час погромів поліцейських дільниць, заколотники не змогли чинити дієвий спротив поліцейському спецназу і тому впродовж 21 – 23 грудня вдалися до тактичного прийому «бий – та тікай !» Невеличкими мобільними групами вони чинили наскоки – переважно на супермаркети, поліцейські дільниці та ресторани швидкого харчування, підпалюючи їх. Вони не будували барикад і не намагалися закріпитися в певних будівлях, хоча впродовж 22 грудня вони фактично контролювали частину столичного середмістя (так звану «зону свободи»). Можливо, це було зроблено з тактичних міркувань. Хоча, на мою думку більше рації мають ті джерела з аргентинських спецслужб, які вказували на те, що 22 грудня заколот позбувся будь-яких організаційних ознак і перетворився на звичайний погром. Або організатори заколоту загинули під час облоги президентського палацу, або були нейтралізовані тими ж таки аргентинськими спецслужбами.

9. 23 грудня до міста увійшли підрозділи аргентинської жандармерії – мілітарного аналога українських внутрішніх військ. Вони вибили заколотників із «зони свободи». Кількість загиблих коливається в залежності від джерел – ліві оцінюють кількість вбитих до 300 осіб, неоліберали та консерватори – до 30. Незважаючи на те, що заколот було придушено, аргентинська політична еліта була змушена піти на певні поступки. Неоліберальний експеримент довелося згорнути. Людям повернули не всі втрачені заощадження, але, принаймні, значну їх частину. У зовнішній політиці Аргентина відійшла від суто проштатівського курсу.

10. До того ж, невдала та короткотривала партизанська війна в місті по аргентинські, містить у собі багато повчальних моментів. В тому числі і для українців. По-перше, акції масової непокори, масові заворушення, протестні маніфестації навіть найсумірнішого ґатунку можна перетворити на партизанську війну у місті. Потрібен поштовх – як правило акт насильства з боку влади чи політичних опонентів. По-друге, тактика наскоків, тактика погромів, тактика «бій та тикай !» є доброю лише на початкових стадіях переростання заворушень на партизанську війну. Невдача аргентинських заколотників свідчить про необхідність опорної бази (декількох будівель чи кварталів при наявності розгалуженої мережі підземних комунікацій на випадок втечі). По-третє, керівництво, провід, штаб не повинен перебувати на лінію вогню. У разі загибелі провідників, партизанська війна перетворюється на звичайний погром. По-четверте, в організації, яка планує партизанську війну в місті має існувати власна контррозвідка (а не лише розвідка). Інфільтрація агентів спецслужб у повстанське середовище може паралізувати усю акцію. По-п»яте, - і це найголовніший аргентинський урок для українців – наші міста все більше і більше стають подібними на латиноамериканські. Замість протистояння європейці – індіанці. В нас росіяни та євреї (мешканці середмість) протистоять українським околицям та передмістям. Околиці та передмістя завжди ненавидять жирний, буржуазний (а в українському випадку ще й антинаціональний) центр. Сподіваюсь. Новітні патріотичні організації будуть враховувати і цю обставину.