П А Р Т И З А Н

І С Т О Р І Я

Головна сторінка
Наступна сторінка
УПА - забуттю не підлягає!

Сотенний УПА Мирослав Симчич
„Між повстанцями і червоними партизанами немає ніякого антагонізму”

Повстанець Кривоніс – про тюремні будні, співпрацю з шістдесятниками і дружбу
з радянськими партизанами

Батьки нарекли сина Мирославом. Проте односельці з Нижнього Березова, що на Івано-Франківщині, за старою звичкою кличуть його на псевдо Кривоніс. Колись 20-річного хлопця прозвали так за різку вдачу. А сьогодні на честь діда Симчича березівці назвали вулицю.

Так виглядає сотенний Кривоніс зараз.

У минулому пан Мирослав — сотенний УПА, політв'язень, який більше 32 років (або 11 тисяч 775 діб) провів у тюрмах і концтаборах. Його мордували і катували, проте не втихомирили ані жорстокість таборових наглядачів, ані безжальність оточення на волі. За гратами Симчич познайомився і затоваришував із найвідомішими українськими шістдесятниками: письменником Євгеном Сверстюком, поетами Іваном Світличним та Ігорем Калинцем, журналістом Валерієм Марченком. Разом вони поставили на вуха Радянський Союз, переславши з уральського табору за кордон лист-протест, який надрукував відомий німецький журнал «Шпігель». Увесь світ тоді дізнався про жахи, що коїлися за ґратами у «великому й нерушимому».

Тепер колишній повстанець живе скромно і тихо. Його найбільша втіха — онуки, яких аж четверо. У вільний час екс-вояка вирощує картоплю і кукурудзу, тримає курей і порося: виживати якось треба, а мізерної пенсії не виста­чає. Зараз йому 81 рік, проте на вигляд «припишеш» від сили сьомий десяток. Він до дрібниць пам'ятає події півстолітньої давнини, проте розповідає про ті роки нечасто, каже, спогади надто болючі... Словом — читайте.

«На вишколі нас привчали ночувати просто неба в снігу»

- Пане Мирославе, уявлення про повстанців у багатьох українців сформувалося з чуток. Про побут і життя «упівців» мало хто знає. Якими тоді вони були?

- До УПА не приймали слабких — звичайна людина не витримала б такого навантаження. Умови були вкрай складними. Наприклад, нам часто доводилося переходити узимку річку вбрід, через це хворіли на екзему. Косив нас і тиф. Доводилось, рятуючись від переслідувань, блукати лісами в холод. Часто взимку ми спали на голій землі. Було, прогребеш собі пару метрів від снігу, як є щось, то підстелиш, а то й так ляжеш. На ранок прокидаєшся — а тебе повністю засипало снігом. Але вишкіл у нас був добрий, ми все витримували і мали славу невловимих.

- То як же вас викрили? Як заарештували?

- Зовсім просто. Взимку 1948 року я перевіряв, чи все гаразд у зимовій криївці УПА. Такі перевірки, як правило, робилися за «сприятливої погоди», коли сипав сніг чи дощ. У той день ми з охоронцем ходили від однієї групи до іншої, коли нараз сніг перестав падати й вітер не заносив сліди. Йти далі було самогубством, бо нас могли викрити. Вирішили перечекати у селі, заквартирували у перевіреній хаті.

Та по обіді того ж дня нас оточили більшовики. Вони хотіли, аби я здався живцем. Знали, якщо Кривоніс там, то знає, де решта. Сподівались, що я викажу інших вояків, а я чекав на підмогу. Поміч не прийшла, друга смертельно поранили, а хату більшовики запалили. Тоді, пам'ятаю, вирішив: «Краще згоріти» — і зомлів. Коли прийшов до тями, був уже, як клубок, обмотаний шнурками. Мене везли у франківську тюрму.

- Вас намагалися перетягти на свій бік енкаведисти?

- Аякже! Чого вони мені тільки не пропонували. Поводились зі мною як джентльмени. «Слухай, ми тебе вже давно знаємо, ти здібна людина, добрий вояка. Даємо тобі полк, вибери звідти роту найкращих. Очолюй їх», — казав мені слідчий. «А що то буде?»—цікавився я. «Обласна оперативна група зі знищення бандерівського підпілля», — відповідав той. Їм було відомо, що я знайомий з усіма місцевими вояками, маю зв'язки. За таку «допомогу» кадебісти обіцяли відправити мене на навчання до Московської військової академії, пророкували успішну кар'єру. Проте, зрозуміло, я відмовився від цих «привілеїв».

Мирослав Симчич (ліворуч) зі своїми друзями.

- Дивно, що вони залишили вас живим. Це також сталося випадково?

- Мене потім катували майже до смерті. Дали 25 років «ісправітєльно трудових лагєрєй» та ще 5 «пораженія права», себто, як відбув би я термін ув'язнення, то ще півдесятка років не мав взагалі ніяких прав. Чому дали тільки 25 літ, а не розстріляли? Я би цього ніяк не оминув, але саме тоді в Радянському Союзі відмінили смертну кару, замість неї давали 25 років. Тож мене відправили на Далекий Схід — у Хабаровський край, звідти у Магадан, а тоді - ще за 800 кілометрів на північ, у тундру.

«Бандитів у таборах ми змушували шанувати повстанців»

- Досі живуть оповіді про жахи, що діялися в таборах. Політичні в'яз­ні страждали від кримінальних злочинців?

- Ми намагалися якось протистояти тому. У тайзі, де я був у 1953 році, в таборі панувало повне свавілля, тож я зорганізував хлопців, і ми побили всіх донощиків, сволоту, яка допомагала таборовій адміністрації нас додушувати. За це мене судили вдруге за статею «таборовий бандитизм». Отримав ще 10 років до тих 25-ти, що вже мав.

Потім мене перевели у спецзону — табір найжорстокішого режиму. Там був єдиний на всю Колиму завод, де добували вапно. Це пекельна робота. Людям, які там працювали, силікоз (закупорювання легенів) був гарантований, тому з цивільного населення туди ніхто не йшов. Усю роботу виконували «найнебезпечніші» в'язні. Тому ми з друзями по нещастю відмовилися від такої роботи.

Вирок повстанцеві судова колегія з кримінальних справ Верховного Суду УРСР позначила грифом „секретно”.

- І вам протести спустили з рук?

- Нам дали по п'ять років штрафного тюремного режиму й перевели у Єлець Московської області. На диво, такий поворот подій був навіть на краще. За вісім років, що я був на Колимі, жодного разу навіть запаху капусти чи інших овочів не чув - там вони не ростуть. На Колимі навіть хліб був кислий - такий чорний, ячмінний. Через нього я заробив дві виразки шлунка. Тут, у Єльці, я вперше нормально наївся.

Згодом вийшов указ Верховної Ради СРСР, за яким переглядали всі політичні справи. Мені скоротили строкдо 10 років. На волю вийшов аж через 7 років із припискою «Западно-украінская область, Гроднєнская область і Прібалтіка — в'єзд воспрєщон. За нарушеніє — под суд». Проте й на такій «волі» я пробув недовго...

«Шістдесятників вояки УПА зустрічали як своїх послідовників»

- Під час наступного арешту ви здружилися з Валєрієм Марченком. Яким ви його запам'ятали?

- З Валєрієм я познайомився і подружився аж на Уралі, в селищі Всесвятському Пермської області, в таборі № 35. Туди він потрапив за справою Івана Дзюби за те, що допомагав збирати матеріали до книжки «Інтернаціоналізм чи русифікація».

Мені дали довгий термін, а він свій перший термін досиджував, скоро вийшов на свободу. Потім ми листувалися - до останнього дня його життя не втрачали зв'язок. Майже не було такого тижня, щоб він мені не написав. Бережу його листи й досі. І знаєте, з усіх політв'язнів, яких я знав і зараз знаю, він, на мою думку, - найщиріша, найкраща людина. Може, як особистість чи як письменник хтось був вищим від нього, та кращого чоловіка, більш сердечного, людянішого я не зустрічав за все своє некоротке життя.

- Хто ще з шістдесятників сидів там разом із вами?

- Зі мною сиділо стільки, що я вам всіх і не пригадаю. З письменником Євгеном Сверстюком спали разом на одних нарах. Були з нами і Євген Пронюк - голова Всеукраїнського товариства політичних в'язнів і репресованих, видатний правозахисник, поет і критик Іван Світличний, нинішній народний депутат Левко Лук'яненко, поет Ігор Калинець...

- Сьогодні кажуть, що вояки УПА ставилися до покоління шістдесятників як до радянських людей, які лише декларували свої національні ідеї, але неправильно боролися за них...

- Де ви таке почули, я не знаю. Шістдесятників, сімдесятників ми сприйняли як наших послідовників. Ми їх цінували й будемо цінувати вище самих себе. Чому? Бо ми потрапили у вир боротьби під час війни, коли всі народи боролися, а вони пішли за ідею, коли у Радянському Союзі налагодилося більш-менш «нормальне» життя. Вони тоді вже мали вищу освіту, «тепле місце» на роботі. Вони могли й досі спокійно жити й не перейматися проблемами свого народу. Натомість організовували протести й висвітлювали їх на весь світ. Чого ми, упівці, не могли робити.

Ми тисячами, а то й сотнями тисяч пропадали з голоду-холоду у в'язницях, гинули на допитах у таборових адміністраціях, і ніхто про це не знав, бо нікому було донести цю інформацію світові. Шістдесятники мали знайомства і в посольствах, і за кордоном. Вони нам принесли зв'язок зі світом. Тому ми, старе покоління, дивимося на цих людей як на святая святих. Це люди, перед якими я, старий, схиляю голову.

- Валерій Марченко допоміг вам прорватись із заявою до світової спільноти. Ваш лист-звернення друкували у „Шпігелі”, знаєте, як вдалося передати його через «сталеві» кордони перевірок у таборах?

- Були зв'язки. Розумієте, я вам їх і досі не викажу, бо політв'язні у нас є й зараз. Як ми зуміли разом таке зробити, я знаю, але дороги не можу сказати. Хоч відріжте голову, не скажу.

- Ви розказували, що жодного разу на засланні не послуговувалися російською мовою. Так було можна, за це не карали?

- Офіційно - ні. Але практично карали - як хочеш собаку вдарити, то палицю знайдеш. Приходиш до начальника табору, попросиш у нього щось українською, а він тобі нічого не допоможе, хоч і зобов'язаний. А згодом ще й дошкулятиме.

«Генерала Ватутіна до вищої міри покарання засудив наш провід»

- Повернімося до діяльності УПА. Проти повстанців діяло не лише НКВС. Винищення бандерівців було «золотою мрією» більшовицької партизанщини. Ставив собі такі плани і керівник чи не найпотужнішої російської партизанки - Ковпак. Ніколи не мали приємності зустрічатися з ним?

- Я не бував у ті часи на Волині, тому з Ковпаком не зустрічався. Але після того, як його розбили німці, по наших селах блукало багато «ковпаківців». Вони просили, а бувало, що й відбирали у наших людей їжу. Згодом багато хто з них перейшов у ряди УПА і воював до кінця.

Ті хлопці розповідали, щодо Ковпака пішли, бо не мали вибору - не знали, куди податися: іти у Німеччину під англійські й американські бомби не хотіли, служити до німців - тим паче. Ковпак якраз підбирав собі людей, то вони і прибилися до нього. Не за ідею - для того, аби лишень якось пережити скрутний час.

- Одним із найбільших ворогів повстанців був радянський генерал Микола Ватутін, якого упівці буцімто вбили. Втім за іншою версією, смерть генерала була прозаїчнішою. Кажуть, його доконала гангрена?

- Брехня. Ватутін був здоровий, як слон, а вбили його за те, що він нещадно гнав свою армію Лівобережжя: своїх чоловіків-українців він не вдягнув, не озброїв, не вишколив, а коли дійшов до Дніпра, то весь той натовп загнав у воду - пливи як хочеш. Він втопив безліч ні в чому не винних людей. Генералів які займалися лише боєм із німцями ми не чіпали, але Ватутіна як злочинця провід УПА засудив на вищу міру покарання. Довго він не потрапляв нам до рук. Проте згодом вскочив у нашу засідку, був смертельно поранений і в шпиталі помер.

- Ви на власні очі бачили, ж загинув Ватутін?

- Ні, доля звела мене з одним стрільцем, який був у тій засідці. Він родом із Волині, відбув двадцять літ каторги. Найвищу міру кари той хлопець отримав за те, що, коли втрапив у руки ворога, на ньому була ватутінська шинель. Він мені переповідав ті події так: розвідка донесла, що Ватутін їхатиме з групою у Житомир (не пам'ятаю точно, звідки він прямував, здається, з Києва). На шляху генерала стрільці влаштували засідку з трьох сотень вояків.

Машини під'їхали - стрільці відкрили вогонь. Куля не вибирає, Ватутін чи не Ватутін. А те, що у нього була гангрена, — це брехня. Він ішов разом із діючою армією і був здоровий, нічого йому не бракувало, просто поранили його так, що лікарі не змогли врятувати.

- Пане Мирославе, зараз чи не найбільше суперечок точиться стосовно того, прирівнювати в правах повстанців і радянських солдат чи ні. Чи бачите ви можливість примирення між вояками Червоної армії та УПА?

- Між тими, хто воював у Червоній армії, і нами на сьогоднішній день немає ніякого антагонізму. У нас є антагонізм з так званими героями, які були в КДБ і у совєцьких каральних структурах, які нас били. З ними у нас антагонізм залишиться, поки будемо живі.

- Ну а офіційне примирення між вояками УПА та Червоної армії можливе?

- Ми, ветерани УПА, разом із ветеранами війни проводимо збори, разом зустрічаємося, разом святкуємо тощо... Вони - теж українці, а що пішли до Червоної армії воювати, то так склалася воєнна обстановка. Наші вороги - це оті кадебісти. Прості солдати Червоної армії й і ми - абсолютно однакові. Вони нас шанують, а ми шануємо їх.

Фото з родинного архіву Симчичів.

Розмовляла Тетяна ХАРЧЕНКО.
Газета „Україна молода”, середа 30 липня 2003 року.

УПА - забуттю не підлягає!