Зустріч у лісі

Дехто з нас, так званих «східняків», вживає слово «бандерівець», аби образити когось із «західняків». Можна певною мірою пояснити це невихованістю, незнанням або ж небажанням знати історію визвольної боротьби УПА на теренах України. Годі казати проте, що протягом більш як півстоліття радянська пропаганда вдовблювала людям у голови, що бандерівці — бандити...

А для мене це слово асоціюється з дарованим життям.

... У лютому 1945 року я був призваний в армію і потрапив служити в 44-й конвойний полк (по - нинішньому — війська МВС), який дислокувався в Луцьку. Згодом нашу роту перевели на внутрішню і зовнішню охорону ПФП НКВС СРСР у місто Володимир - Волинський. ПФП — це перевірочно-фільтраційний пункт, тобто табір, в якому піддавали перевірці репатріантів, молодих людей, які поверталися з німецького рабства, або, як їх називали, остарбайтерів. Протягом 1945 — 46 років через цей табір пройшли сотні тисяч людей.

Так от, у вересні 45- го керівники ПФП підібрали групу з 12 молодих міцних репатріантів , які мусили заготовляти дрова на зиму. Охороняти їх призначили відділення, солдатом якого я був. Ми відправилися в бік Луцька, приблизно 30 — 35 кілометрів від Володимира-Волинського, розквартирувалися в невеличкому селі — дворів 20—25, яке було розташоване на великій лісовій галявині, поселилися у добротній хаті . Що цікаво, молоді в селі зовсім не було — лишилося там кілька старих людей. Як сказав один дід, молодь кудись вивезли. Він же розповів, що лісосіку, на якій ми заготовляли дрова, прорубали ще в 1942 році німці і протягли нею високовольтну лінію електропередачі — з Німеччини на Вінниччину, в ставку Гітлера. Ділову деревину, коли рубали широченну 50- метрову лісосіку, німці вивозили в Німеччину. А от дебелі верхівки дерев лишилися лежати тут. Їх і пиляли, на дрова.

Служба наша була організована так: двоє солдатів ведуть групу в ліс на роботу до обіду , двоє — після обіду; ще двоє вартують біля хати вдень, двоє — вночі, а двоє — відпочивають. Керував нами молодший лейтенант, узбек за національністю.

Однак про яку охорону могло йтися, коли навколо стіни лісу, а на лісосіці — трава заввишки з людину. Отож охорона — то чиста формальність. І хіба ми, два 18- річних хлопці, могли б затримати когось, хто хотів би дати дьору, або вберегти від нападу групу... Освоївшись трохи, ми або по черзі спали, або, як і того разу, взяли з моїм напарником Петром Лабутом шахи і прилаштувалися на пеньку за шаховою дошкою.

Захопившись грою, ми й незчулися, як нас оточили озброєні люди в цивільному. Двоє з них одразу підхопили наші ППШ, що стояли біля другого пенька , повиймали з них диски. Старший, як було зрозуміло, підійшов до нас впритул і сказав: «Хлопці, не подумайте тікати...» А потім почав розпитувати, хто ми, що тут робимо.

Годі казати, що ми втратили дар мови, остовпіли. Побачивши таке, старший мовив: «Ми не маємо наміру розстрілювати вас...» Оговтавшись, я почав відповідати, мовляв, охороняємо тих робітників з ПФП. Старший послав до них двох хлопців — розпитати , чи це так, а мене далі запитував, хто я і звідки, хто батьки. Коли я сказав, що я з Полтавщини, один з оточення навіть вигукнув: «Земляк!». Потім старший почав нам розповідати, що вони — вояки УПА, борються за вільну Україну. Поговоривши так хвилин десять, старший сказав : «Хоч ви і чекісти, але українці. Ми даруємо вам життя. Диски від автоматів заберете там, у кінці стежки». Якусь мить він помовчав, глянув довкола, ще раз ніби зміряв кожного з нас з голови до ніг і додав: «Ну, синки, несіть службу і не забувайте, що ви — українці. Слава Україні!». Сказав, ніби привітав, повернувся і пішов, за ним — решта вояків.

Ми з Петром не мали сил відірвати ноги від землі. Коли ж вояки зникли в лісі, ми пішли в кінець тієї стежки і забрали диски до своїх ППШ. А тоді перемовившись, пішли до робітників і попросили їх нікому не казати про цю зустріч у лісі. А з Петром дали один одному слово, що мовчатимемо, навіть хлопцям з відділення не казатимемо. Бо якби про це дізналося начальство, нас , як мінімум, чекав би штрафбат.

Після демобілізації в 1952 році ми з Петром не переривали зв'язок , часто гостювали один в одного — він живе в Києві, кожного разу — і тільки віч-на-віч — згадували ті хвилини, коли ми подумки прощалися з білим світом.

...Часто думаю: що вплинуло на моє ставлення до УПА та й загалом до визвольної боротьби українського народу? Чи дароване мені й моєму другові життя, чи ота десятихвилинна розповідь старшого вояки про найвищу мету свого життя, чи те слово «синки», яке він вимовив по-батьківськи лагідно?

Тож, коли я чую, як хтось спересердя назве когось бандерівцем, я одразу ж запитую: «А ти знаєш що - небудь про Бандеру?».

Микола ДІДЕНКО.
с. Теплівка, Пирятинський район, Полтавська область.

Газета „Україна Молода”, середа, 19 березня 2003 року